Батярський Блюз: осінні київські асоціації

Дрібненький дощик, лискуча бруківка під вечірніми ліхтарями, пахощі кави й чоколяди (саме чоколяди – бо як інакше, коли йдеться про кав’ярню “Львівська майстерня шоколаду», навіть якщо вона – не у львівському середмісті, а на Андріївському узвозі у Києві?)

І – передчуття Побачення. Зі Львовом і його неповторною музичною культурою, що називається – Батярська Пісня. Бо у Києві того дня почала відбуватися вікопомна подія – побачення Києва з маестро Віктором Морозовим та його «Батяр-бендом», з поетом Андрієм Панчишиним – тим самим, завдяки чиї творам батярський Львів вдалося Врятувати від Забуття…

Якось я вже писала про батярівки та її носіїв – звичайно, батярів. Але раптом хтось не читав тої епохальної розвідки – ну, то мушу нагадати. Найліпше – словами з передмови до альбому «Серце батяра»: «Шляхта львівських передмість» - батяри – гримуча суміш дрібних заробітчан і ремісників, злодюжок і шахраїв, поєднана річками порядного пива і безхитрісною любов’ю до свого міста… Унікальні кодекс честі, стиль життя й одягу і, головне, фольклор – зокрема, батярські пісні – стали правдивою візитівкою межи- воєнного Львова… Львівська говірка – барвиста, влучна й дотепна – є своєрідною машиною часу для майбутніх поколінь львів’ян, частиною нашої пам’яті й автентичності”.

Так от, 21 вересня, близько 6-ї вечора, до кав’ярні, що про неї я вже сказала, прикотився мінівенчик, і з нього викотилися скрипаль зі скрипкою (Богдан Назар), кларнетист із кларнетом (Степан Нетреб’як), акордеоніст із акордеоном (Петро Рачинський), басист із басом (контрабасом, якщо так зрозуміліше, - Іван Охар) і- звичайно ж! – чоловік у білому батярському шалику та з гітарою, що налаштовувалася у своєму футлярі на свій батярський настрій (власне, Віктор Морозов).

І тоді всі слухачі-глядачі заполонили собою простір кав’ярні, й замовили собі каву і гарячу чоколяду, і почали аплодувати та вигукувати, припрошуючи музик уже розпочати дійство з назвою «презентація альбому «Батярський блюз».

Подих і повів, пахощі й дощі, любов і радість життя, смуток і веселощі, мацьопкі трамваї, що тихенько повзуть на Високий Замок, і Полтва, де пливають живі карасі, дружба і навіть зрада – усе через приціл іронічно примруженого батярського ока.

І «на Професорській Кольонії панянки пахнуть як півонії». І – «на Пляцу Пруса жив Абрам», котрого занесло в далекий край у пошуках раю, але ж «правдивий рай – то Львів»! І – «за церкву Юра сонечко сідає», а «у Пекєлку на Пекарській тісно як в трамваю». Все впізнаване до географічної точності, від усього стискається, плаче й сміється душа (навіть якщо вона не батярська). А як може бути інакше, коли «вино сі ляє банда штаїр грає а ми гуляєм як остатний раз шо буде завтра – тилько Бозя знає танцуй батяре заки є ше час».

Він виявився фантастичним – Батярський(!) Блюз(!). Він «ніколи сі не скінчи». Як ніколи не скінчаться любов, життя і Львів.

Я ще маю неодмінно згадати, що того ж таки дня, себто від пізнього вечора до ранньої ночі на подвір’ї Мистецького арсеналу забава тривала, набирала обертів, і численні слухачі-глядачі не хтіли йти домів, а все танцювали, і підспівували (виявляючи неабияку, як для киян, обізнаність у батярському фольклорі). І дрібонький дощик не заважав, а московські попи у Лаврі через дорогу коцюбилися, бо:«Мій татуньо фраєр-фраєр на забавах грає штаєр а як раз заграв «калінку» поламали мандулінку».

І осінь тихо стояла серед площі Ринок, відтвореної тут-таки (бо дні Львова у Києві), й повторювала самим устами: «На чужині приходять ві сні мої рідні батярскі пісні чи почую я вас ше хоч раз мандоліна гітара і бас»…

А пізньої ночі Віктор Морозов рушив до аеропорту, аби тут-таки, перелетівши півсвіту, опинитися у Вашингтоні, біля дружини та дівчаток – Зірки і Квітки. І музики з "Батяр-бенду" мінівенчиком покотилися нічними полями Вкраїни – до рідного Львова. І Андрій Панчишин із уже відомим нам киянином -львів'янином Дмитром Басілією добулися до Лівого берега, і попрощались, і Андрій пішов домів. А Дмитро домів не доїхав, бо йому не завелося авто, і завдяки цьому він зазнайомився з хорошою людиною (бо навіть у добу януковичів хороші люди все одно якось не переводяться).

Ну от, усе ніяк не поставлю остатну крапку. Маю ще сказати про хлопчика Радика, рочків так iз півтора, - у кав’ярні на Андріївському він так файно танцював під батярівки й час від часу намагався грати на басу…

Олена Бондаренко. Київ, РУХ ПРЕС.

24.09.2013