Мар’яна САДОВСЬКА: «У маленькому Кельні діють понад сто експериментальних театрів»

Кореспондент
«ВЗ» розмовляла з Мар’яною Садовською про мюзикл, український і
закордонний театр, зустріч із Єжи Гротовським і те, чим одеські “блатні”
пісні прислужилися фольклорній співачці.
- Що вам ближче – акторська гра чи музика?
- Мій останній виступ як акторки відбувся два роки тому. Зараз все
більше працюю з музикою. Але для себе цих речей не розділяю – всі мої
пісні пронизує театральний момент монологу. Намагаюся не стільки
відтворити ноти, скільки увійти в той образ, який оспівує пісня. Зараз,
коли працюю з акторами театру ім. Леся Курбаса над новою виставою «Так
сказав Заратустра», не створюю музичне тло, а відтворюю природу кожного
актора, тобто це - наша спільна композиція.
- 10 років тому на “Золотому леві” у Львові ви презентували музичні
вистави «Пісні-заклинання» та «На початку була пісня». Чи музична
вистава - це мюзикл?
- Вони творяться за подібними законами. Коли побачила у Нью-Йорку
надзвичайно якісний мюзикл, не помітила різниці із працею у театрі
“Гардженіце” у Польщі.
- Мюзикли пережили добу свого розквіту у 1930-х, 40-х і 50-х роках.
Зараз вони менш популярні, принаймні збирають не так багато “Оскарів”.
Чи в театральному середовищі та ж тенденція?
- На жаль, у мене не вистачає часу, щоб стежити за мюзиклами. Для мене
останньою цікавою роботою у цьому жанрі був фільм «Та, що танцює у
темряві» з Бйорк – своєрідне голлівудське поєднання фільму і мюзиклу.
- Ви згадали “Гардженіце” і Нью-Йорк. Крім того, ви працювали в Україні у
Театрі ім. Леся Курбаса. Що спільного і відмінного на цих територіях у
сенсі театру?
- Спільне - в ентузіазмі. У Нью-Йорку актори, які задіяні у
некомерційних проектах, також мусять підробляти кельнерами,
секретарями... Боротьба за виживання присутня всюди. У Гардженіцах було
трішки легше завдяки державній підтримці, але там була своя філософія,
коли акторство поєднувалося із працею, скажімо, у парку. Для нас
абсолютно нормальною практикою було садити квіти і дерева, оновлювати
будинки. А головна відмінність – замкнутість середовища в Україні. Тут
немає руху так званого оффового, авангардного театру – не державного чи
комерційного, а експериментального. З цього дивуються усі мої знайомі
театрали з-за кордону. У таких великих містах, як Львів, Київ, Харків,
“пошукові” театри перелічуєш на пальцях, а в маленькому містечку Кельн,
де живу, є понад 100 таких колективів!
- Це головна проблема українського театру?
- На мою думку, так. Де молоді драматурги, які хочуть ставити свої
спектаклі? Розумію проблему фінансування, але зараз є різноманітні
ґранти, які однаково важко вибороти як в Україні, так і в Німеччині чи
Америці, проте талановиті пробиваються.
- Багато молодих авторів скаржаться, що їхні п’єси не беруться втілювати українські режисери…
- Режисер повинен віднайти драматурга, який йому підходить, з яким він
спрацюється. І навпаки. Це своєрідна хімія. У Кельні працює цікавий
молодий український драматург Павло Ар’є, твори якого визнані і тут, в
Україні, але живе і творить він в Німеччині.
- Як ви зустрілися з Єжи Гротовським?
- Наша співпраця відбулася завдяки Театру ім. Леся Курбаса, який брав
участь у театральному проекті Анатолія Васильєва у Москві, – актори зі
Львова, Москви і Уралу поїхали на стажування в Понтедеру (Італія). Це
був єдиний раз, коли я зустрілася з Гротовським. У Гардженіцах його
ніколи не було, тому що його учень Володимир Станєвський чомусь
відхрещувався від свого вчителя...
- Гротовський у своєму трактаті «На шляхах до бідного театру» пропонує
залишити лише актора і глядача, зменшуючи роль музики і літератури у
театрі. Як ви дивитесь на це як музикант?
- Це було написано багато років тому, за цей час у мистецтва з’явилися
нові можливості. Мене також цікавить на сцені людина, але я вважаю, що
зупинитися на вченні великого майстра і працювати без костюма і гриму,
освітлюючи все свічками, означає потрапити в рутину і закостенілість
традиції. Можливо, це не єдиний вихід – вибрати гуру і за ним догматично
стежити?
- У Понтедері почалася ваша фольклорна діяльність?
- У Понтедері тоді асистент, а тепер директор центру Єжи Гротовського
Томас Річардс, запропонував мені працювати з піснями, вести пісню, так
би мовити, чи, як у нас по селах кажуть, «тягти». Проте витоки моєї
цікавості до фольклору пов’язані з родиною – у мене вдома співали бабуся
і її сестри. Під час літніх канікул мама не возила нас на море, а в
Карпати або на Волинь - в ліси збирати ягоди. Моє зацікавлення піснею
почалося з приватного кола. Коли ж вперше до Львова завітав центр
“Гардженіце”, вони поїхали з експедицією в Карпати. І я разом з ними, де
знайшла підтвердження своєму покликанню.
- Ви постійно наголошуєте, що вам необхідно відкривати для себе нові території…
- Якщо йдеться про фольклор, мене цікавить вживання людського голосу у
різних культурах: від Лапландії через Болгарію - аж до Монголії. А якщо
йдеться про територію взагалі, музиканти, з якими співпрацюю у
Німеччині, просили нових пісень. Тоді зрозуміла, що їх немає, бо,
напевно, задалеко живу від України. Почала їх шукати на інших
територіях. Зокрема, зараз співпрацюю з піаністом, який походить з
Індії. Іноді варто вирушити в подорож, щоб повернутися додому, – я
починаю працювати з індійським матеріалом, і тут же викльовуються мої
українські пісні. Одна з моїх останніх концертних програм створена на
базі одеських пісень. Не називаю їх “блатними”, але надихнули на цю
програму пісні з репертуару Олександра Вертинського, Аркадія Сєвєрного,
Діни Верні. Через, здавалося б, дивний репертуар як для фольклорної
української співачки бачу, що Одеса – місто портове, де зливається
багато чого, і там же просочуються мої рідні мотиви.
- Крім написання і виконання музики, займаєтеся викладацькою діяльністю. Яка у вас методика?
- Пропоную майстер-класи у різних країнах. Також працюю з дітьми у двох
звичайних школах в Німеччині над проектами «Музична подорож навколо
світу». Щодо методики, то поєдную свій досвід із театру “Гардженіце” зі
школою «Рой Харт» (Рой Харт – актор з Південної Африки в Королівській
академії драматичного мистецтва в Лондоні. Протягом багатьох років
працював над голосом. – А.С.) – це голос без обмежень. Коли вчу співати
українських пісень в Німеччині, Америці, Ізраїлі чи Афганістані, мені
важливо закохати у нашу музику.
- Поряд із Гарвардським, Нью-Йоркським та Каліфорнійським університетами
виділяється Кабульський. Не боялися поїхати в Афганістан?
- Тоді там була спокійна ситуація, до того ж я їхала з людьми, що там
працювали, – американським режисером, у якого напівафганське походження,
його мамою, яка ще й досі будує школи для дівчаток. Ми не їхали туди
наосліп. В Афганістані проходив фестиваль майстер-класів, організований
Посольством Америки, “Гете-Інститутом”, Французьким інститутом. Страху
не було, була цікавість. У країні, де все справжнє: відчуття голоду,
небезпеки, – здирається кора, якою обростаємо, особливо легко на Заході.
- Яким музичним інструментом найкраще передається музика?
- Голосом! Він має найбільше можливостей, але й найбільш незахищений.
Інструмент як одяг – можеш за нього заховатися. А співак на сцені стоїть
прозорий і оголений.
Довідка «ВЗ»
Мар’яна Садовська – українська співачка, актриса, композитор,
аранжувальник, музичний драматург, викладачка, фольклорист. Живе у
Кельні, їздить із майстер-класами до різних країн світу. У творчому
доробку Садовської - три сольні музичні альбоми, низка театральних
ролей, музика до вистав. Виступає сольно та з німецьким джазовим тріо
«Бордерленд». Заміжня. Чоловік – театральний режисер та актор
Андре Ерлен. Подружжя виховує двох дітей – Северина і Гафію.
На фото: Мар’яна Садовська: «Люди зрозуміли б пісню, навіть якщо забрати слова і залишити лише звучання голосу».
Фото wikimedia.org.

Людмила ШЕВЕЛЬ: «У театральний інститут ходила з бандурою, щоб батьки думали, ніби йду на заняття в консерваторію»

На Ви і пошепки...

У день трьох дванадцяток – «на розписку» вісім пар
З наступного тижня погоду погіршить арктичне повітря

Хвороби вклали політв’язнів у ліжко

Жіночу консультацію відремонтували за 800 тисяч гривень

Назбирати грибів не дав… ведмідь

У Тернополі можна покататися на автобусі-амфібії

«Я ж не мільйонер, щоб купувати взуття за 1000-2500»

Україну відвідає правнучка Фройда
Новий парламент стартує без п’яти депутатів?
У Верховній Раді буде на одного Балогу менше?

Коли під боком молода дружина, нардепу не до політики…

У «Нью-Йорку» – «ангели» Victoria’s Secret

Пуерто-Ріко стане 51-м штатом США

Влада Греції хоче економити. Народ проти

«Спиртне лилося рікою... Справжнє обличчя гламурної тусовки»
Стадо п’яних слонів розгромило село в Індії

Вокалісти Iron Maiden захотіли залишитись у Львові...

Зеновій Гучок став заслуженим

Хворі батьки не народять здорову дитину...

Молодята з Росії одружилися у Карпатах

Відпочинок по-королівськи у 7-зірковому готелі для мурчиків і тузиків
Щоб запам’ятати вибори, породілля назвала близнюків Барак Обама і Мітт Ромні
І знову – перевірка харківського «металу»

Поки Мазурка розшукувала вся українська міліція, він бомжував під своїм будинком?
На Жовківщині загинув пішохід
Восьмирічний «господар» випив із гостем... самогону
Лікарі борються за життя дитини, яку «виховував» вітчим
