Чуєш, брате мій...

Дивовижно, але ми з Василем Жданкіним багато років жили практично поруч – я в Кременці, а Василь у Білокриниці під Кременцем – і навіть не підозрювали про існування один одного. Познайомив нас заочно Кирило Стеценко, здається, у 1987 році, розповівши мені про мого земляка, дивовижного співця, кобзаря, композитора, який тоді вже завершував навчання у Рівненському інституті культури. І вперше ми зустрілися з Василем саме в Рівному, коли я там виступав у складі славнозвісної “Смерічки”. Василь прийшов після нашого концерту до мене в готель, і не сам, а разом із “Птахом”, співочим квартетом, який він створив у інституті. Спочатку, як годиться, ми познайомилися ближче за чарчиною-другою, а тоді я попросив Василя заспівати щось для мене, сподіваючись, чесно кажучи, почути якусь приємну, але доволі аматорську мелодію. Аж раптом Василів “Птах” розправив крила і злетів на неймовірну, недосяжну висоту, бо я, роззявивши від захоплення рота, вперше почув геніальний шедевр Василя, написаний ним на не менш геніальні вірші Богдана-Ігоря Антонича – “Народився Бог на санях”. Я був несамовито вражений цією дивовижною колядкою, і коли вже за рік ми з відчайдушними хлопцями-однодумцями почали створювати театр-кабаре “Не журись!”, я відразу запросив до театру Василя, а пізніше ще одну рівненську янгольську “Пташку” Лесю Соболевську. Спів Василя зачаровував усіх без винятку слухачів – у Львові, Києві, Нью-Йорку, Торонто, Сіднеї, Буенос-Айресі... Але ми, “нежуристи”, були захоплені не тільки його могутнім, божественним голосом, але й Василевою відвагою, ба, навіть, відчайдушністю!

Найяскравіше він продемонстрував цю свою відчайдушність 1989 року на стадіоні в Чернівцях під час закриття першого фестивалю “Червона рута”, де отримав найвищу нагороду – “Гран-прі”! Коли його запросили на сцену, він абсолютно несподівано для всіх (і для нас, присутніх там “нежуристів”, теж) почав співати заборонений тоді славень “Ще не вмерла Україна”, покликавши на підмогу мене та Едуарда Драча. Це ж тільки 1989 рік – “саюз нєрушімий” ще здається таким непорушним, всевладність КДБ ще практично не піддається сумнівам, а його співробітники, майже не криючись, зафіксовують усе, що відбувається, на плівку для майбутніх, цілком можливо, арештів, тож можете собі уявити рівень адреналіну в мене і в Едіка Драча, коли ми піднімалися на головну сцену після Василевого запрошення. Та й сам Василь, очевидно, був не на жарт схвильований значущістю цієї миті, бо почав співати гімн із дещо зміненою мелодією (яка, зрештою, тоді ще ні в кого не була на слуху), і лише згодом “упіймав” її. Пізніше ми вже роздобули ноти славня і виконали його, як годиться, і також уперше, зі сцени львівської філармонії у виставі “Не журись!” “Повіяв вітер степовий”. Але саме Василь уперше привселюдно заспівав “Ще не вмерла” після десятиліть заборони, і це назавжди увійде в історію України, незалежної і вільної!

А чому я назвав ці коротенькі спогади рядками з пісні братів Лепких (до речі, також наших із Василем земляків) “Чуєш, брате мій...”? А ось чому... Дев’ять років тому, коли я поховав у Кременці свою маму, під час тризни ми почали з Василем згадувати своїх предків. Я сказав, що мій дідусь колись досліджував свій родовід і з’ясував, що наші далекі предки прийшли на Волинь із Буковини, жили на хуторі Дворища (неподалік від Кременця) і мали прізвище Криворучки. І тут Василь вигукнув, що його предки також мешкали на хуторі Дворища, і також мали прізвище Криворучки! Малоймовірно, щоб на такому малесенькому хуторі мешкали дві цілком різні родини Криворучків, отож відтоді ми з Василем почали називати себе братами. От і тепер я кажу тобі, брате Василю, нехай тобі легко і світло буде в Царстві Небеснім, нехай і там лунає твій дивовижний спів у супроводі ангельських хорів, нехай тобі там буде добре, братику, а прийде час, зустрінемося знову й заспіваємо ще разом – чуєш, брате мій?

Віктор Морозов
(12 вересня 2019 року)