“Мій глядач – неукраїнський”

Розмова з Мар’яною Садовською, акторкою та співачкою

Мар’яна Садовська – акторка та співачка. Все своє життя присвятила народній пісні. І кожну почула від певної людини. Мар’яна народилася у Львові, працювала акторкою в театрі ім. Л. Курбаса, співпрацювала з центром театральних практик “Гардженіци” (Польща) та мистецькою групою “Яра” з Нью-Йорка.

Останніми роками мешкає в Кельні, де разом із чоловіком, актором і режисером Андре Ерленом, створила свій час, їздить у численні експедиції Україною, бере участь у фестивалях по всьому світу і виховує сина...

– Усі ваші виступи побудовано на  фольклорі, який ви зібрали. Як виникло таке зацікавлення народною піснею?

– Я їжджу в експедиції вже понад десять років... 1991-го вперше вирушила селами – сама, взимку, долала значну частину дороги пішки. А любов до пісні успадкувала, мабуть, генетично: вдома завжди співали. Всі родинні зібрання закінчувалися співом, тож певної миті почала записувати те, що співали старші жінки в моїй родині. А з мамою багато їздила Україною, невеличкими містами, селами. Мама супроводжувала мене й у перших імпровізованих “експедиціях”. Звичайно, тоді навіть і не думала про жодні етнографічні премудрості – мене цікавило записати й зберегти старі співи. Це було для мене, для власної пам’яті. Але поступово відчула, що це джерело є дуже глибоким, із нього можна щедро черпати, це джерело натхнення, творчої праці.

Саме тоді декількох акторів театру ім. Курбаса, зокрема мене, запросили взяти участь у фестивалі “Слов’янські пілігрими” в Італії – в майстерні Єжи Гротовського. Під час відбору просили співати – і я виконувала саме ці пісні: плачі (чула, як голосили жінки над моєю покійною бабцею). Дев’ятнадцятирічною не усвідомлювала багатьох речей так, як нині, але, мабуть, саме той спів став причиною того, що мене відібрали до центру Єжи Гротовського в Контадері. Там побачила, як Гротовський працює з народною піснею, чи правильно сказати – традиційною (народна чомусь асоціюється лише з “Ой чорна я, си чорна”. Йдеться ж насправді про глибинну традицію.

У Гротовського навчилася працювати з цією музикою. А коли повернулася до Львова, до нас приїхав і театр “Гардженіци”. Актори шукали охочих вирушити з ними в фольклорну експедицію. І я, звісно, поїхала. Тоді це стало для мене, немов
об’явлення. Побачила, як можна переосмислити давні пісні, історії, легенди, створюючи з них зовсім сучасні театральні форми, як вони можуть стати дорогою до самовираження.

У “Гардженіцах” знайшла підтвердження своїх ідей і думок про те, як можна не лише записувати народні пісні, а й надалі будувати на їхній основі власну творчість, як вони здатні інспірувати нове мистецтво. Разом із “Гардженіцами” отримала змогу їздити Україною. Перші “дороговкази” на цьому маршруті дали в київському фольклорному гурті “Древо”.

– Розкажіть, будь ласка, про вашу останню експедицію Україною.

– Не вважаю, що їжджу в фольклорні експедиції, хоча й справді записую старовинні пісні, обряди.

Етнограф робить насправді значно більше, ніж я, етнографія – це ціла наука. Можу лише схиляти голову перед такими колективами, як “Древо”, котрі працюють із традицією з наукового погляду. А те, що роблю я, – це театр. Переосмислюю ці пісні, звичаї. Не намагаюся їх зберегти, а навпаки – на їхній основі прагну створити щось нове. Можливо, тому мені досі так легко знайти спільну мову з неукраїнським глядачем, передовсім молодим.

Інше, що завжди цікавило мене в експедиціях, – чим є для нас, мешканців міста, цей казковий світ ритуалів, звичаїв, легенд, як він співвідноситься з нашим світом інформації? Чи потрібен він нам узагалі? Чому цікавимося ним? Як змусити себе вислухати пісню, яка триває двадцять хвилин і має понад сто куплетів, якщо ти виріс на культурі відеокліпу та швидкої зміни інформації?

Моя остання концертна вистава, яка вже окреслилася, буде спектаклем про втрачений світ, втрачену землю – землю в значенні ґрунту під ногами. Тому ще раз наголошую: мої поїздки – це радше пошуки відповідей на поставлені запитання. Я їжджу не як науковець, а як актриса, як митець.

Цього року вирушила в експедицію з маленьким сином і чоловіком Андре, маючи дві основні мети. По-перше, готуюся до курсу в університеті Прінстон (США), де мені запропонували зробити музичну виставу зі студентами, а я у відповідь висунула пропозицію взяти за основу тексти, в яких згадано сонячне рівнодення – як у “Сні літньої ночі” В. Шекспіра. Але маю намір узятися за цей текст з погляду купальського обряду, тобто хочу знайти своєрідні точки перетину між Заходом і Сходом. Тому шукала в Україні все, що пов’язане з купальським обрядом.

Інший запланований проект – спільний із жіночим колективом “Кітка” (Каліфорнія), який виконує музику Східної Європи. На його пропозицію я робитиму музику до вистави, пов’язаної з русальними обрядами. У поліських селах вони збереглися й досі, моєю метою було знайти їх.

В експедиції взяли участь німецький фотограф Бернардо Фінгас, молодий режисер і відеооператор Ларс Ян, із яким працюватиму в Прінстонському університеті, а також я з чоловіком. Ця експедиція забезпечила матеріал на три концерти. То справжня буря, що наповнює мене, – після неї думаю лиш про те, як усе віддати назад.

Працюватиму й над своєю моновиставою, до якої Ларс Ян створюватиме відеоряд.

Наш маршрут цього разу був таким: Гуцульщина, тоді Хмельницька область, де в селі Михайлівці збережено надзвичайно цікавий жіночий обряд родючості “Колодка”. Навіть не сподівалася натрапити на щось таке в Україні, обряд найбільше перегукується з карнавалами в Західній Європі. Інший цікавий обряд, збережений на тих землях, пов’язаний із хрестинами. Як і в кожному, в ньому спостерігається певний синкретизм поганства та християнства.

Наступним пунктом експедиції став Бернадський район Вінницької області, де я записала чудові купальські пісні, чимось схожі на арабські. А потім – село Кречківка Полтавської області, в якому вже традиційно щороку працюю з фольклорним колективом, котрий також має назву “Древо”. Декілька років тому він записав альбом, продаю його під час своїх виступів, а гонорари привожу виконавцям. Село Гавронщина, де живуть переселенці з Полісся, з Річища, котре опинилося в Чорнобильській зоні – вони й досі виконують обряд Русального великодня. А завершилась експедиція в Рівенській області, фактично на кордоні з Білоруссю. Там іще збереглися “борові” пісні. Тепер, коли прослуховую ці записи, створюється враження, що була в експедиції щонайменше в Африці, це феноменальні мелодії, з абсолютно унікальною орнаментикою.

– Кожна ваша нова вистава й справді виходить далеко за межі звичного етнографізму. Це ціла філософія, нова мистецька цілісність, не обмежена вузькими регіональними чи обрядовими рамками. А одна із ваших останніх робіт – участь у мультикультурному проекті, до котрого залучено етнографічні пласти чотирьох народів. Що дав вам такий експеримент?

– Докладніше про цю виставу вам, звісно, зможе розповісти режисер – мій чоловік Андре Ерлен. А для мене, як для актриси, найцікавішою була сама концепція вистави, яку написав відомий сучасний польський композитор Богуслав Шеффер. У ній немає майже нічого спільного із традицією, з музичної точки зору – це т.зв. “нова музика”, авангард. І мене, людину, яка дуже багато працює із традицією, вона надзвичайно зацікавила. Знову переслухати твори Дітера Шнебеля, Маурціо Кагеля, тобто представників музичного авангарду, знову переосмислити їхню мову. Хотілося б показати цю виставу й у Львові. Побачимо, чи підтримають нас у цій ініціативі “можні світу цього”.

Майже ніхто не говорить про мої вистави, що вони фольклорні. Також кажуть, що роблю авангардну музику. Адже ця традиція має надзвичайні перспективи. У співпраці зі сучасними музикантами вона набуває зовсім іншого значення, коли запроваджують нові прийоми та техніки.

– Останні три роки ви мешкаєте в Кельні. Як західноєвропейська аудиторія, зокрема німецька, сприймає ваше мистецтво? Чи склалося вже постійне коло шанувальників?

– Усе-таки найбільший резонанс мої вистави мають у США, передусім у Нью-Йорку. Власне, українського глядача на моїх концертах дуже мало. Як сказав один мій знайомий музикант, для нашої діаспори я, з одного боку, надто автентична, бо співаю пісні, яких вони вже не пам’ятають, а з іншого – надто сучасна, бо співаю їх у незвичний спосіб. Українська громада в Америці, на жаль, дуже консервативна. Тому мій глядач – неукраїнський.

У Німеччині наразі маю мало концертів, та й не так довго мешкаю там, щоб сформувати певне середовище. Але коли співаю, то публіка в залі, навіть не розуміючи слів, починає плакати. Отже, крізь ті пісні б’є надзвичайно потужний енергетичний струмінь...

Завжди хотіла, щоб мої концерти були не повчанням, а розмовою про первинні людські цінності.

– А як реагуєте на такий модний і перспективний нині у поп-музиці напрям, як  етно? Чи не страждає від цього автентична культура?

– Якщо це добре зроблена музика, то ніхто від неї не постраждає. Мені, наприклад, доводилось чути харківський гурт “Ойра”, який співпрацює з рок-групами – це надзвичайно цікаво. Навіть самотужки шукаю музикантів для своєї нової програми. Емоційність цих пісень настільки висока, що потребує майже рокових прийомів. А от від дешевих обробок, зокрема й фольклору, культура загалом страждає.

– Ви полюбляєте повторювати, що ваше мистецтво – проміжне між музикою й театром. А чи уявляєте себе лише в театральних проектах?

– Уявляю. Я взагалі дуже відкрита до експерименту людина, хоча мова музики залишається найближчою, і стежкою музики мені найпростіше дійти до обріїв, до яких прагну. Та й у “Гардженіцах” пройшла школу, де кожне слово, кожен жест виводять із духу музики. Однак декілька проектів маю в суто драматичному театрі, без співу. Це також цікавить мене. Намагаюся не обмежувати себе котримсь напрямком.

– Коли вашу нову виставу побачать у Львові?

– Сподіваюся, скоро. На цей час також планую велику експедицію та виступи з каліфорнійським колективом “Кітка”.

– Чи вже зіграли те, про що зможете колись сказати: “То була роль мого життя”?

– Наразі ще не замислююся над цим.

Розмовляла
Лідія Мельник, Кельн

Прокоментувати публікацію

Новинка примечательна тем, что для подачи сигнала, часы используют и вибрации - благодаря этому владелец всегда почувствует сигнал

Часы "анемон" - прямо из морских глубин

Помимо интересной необычной формы, эти часы также отличаются "естественным" механизмом контроля пробуждения пользователя