"Post-ПОСТУП” (№ 2-3 від 20-26 січня 1993 року)

ТІЛЬКИ ДЛЯ ЖІНОК

Сповідальня Емілії

“НІКОЛИ НЕ ПІЗНО

ВІДКРИТИ СЕРЦЕ КОХАННЮ”

Про що можна розмовляти з Віктором Морозовим? Про те, над чим зараз працює, які творчі плани або куди знову не поїде “Не журись!”. Але ж це так нудно… І, як виявилося, не тільки для мене. Бо щойно я промовила слово “інтерв’ю”, як у Віктора відразу скам’янів погляд.
  • І про що ми будемо розмовляти?
  • Про кохання.
    Обличчя його потеплішало:
  • Але чому саме зі мною?
  • Жінок менше цікавлять твої творчі плани. Їх цікавиш ти. А я працюю для жіночої сторінки.

      Єдиним місцем у Львові, де можна спокійно посидіти і порозмовляти, є кав’ярня у Пороховій вежі, і я запросила туди Віктора. Але зафондувати йому каву та його улюблений коньяк “Золоті піски” мені не вдалося – він завжди за все платить сам.

    • Мені завжди здавалося, що чоловіки і жінки – це два різні людства, які ворогують між собою, - сказала я, ковзнувши поглядом по похмурих обличчях парочки за сусіднім столом. Морозов, як не дивно, відразу купився на це:
    • Я переконаний, що окремо чоловік, тобто мужчина, і окремо жінка – самі по собі – взагалі не є людьми. Тому в них і печаль в очах, і вічно якийсь смуток, і невдоволеність. Бо вони – нереалізовані. Всі ми є персонажами відомого міфу. Кожний із нас – лише одна частина розламаної навпіл богоподібної істоти. Кожний шукає свою загублену в світах другу половинку, а не знайшовши її, залишається тільки напівчимось, напівнічим – уламком людини, недолюдиною, яка не знає щастя.
      …Не так давно в мене була дуже цікава, майже містична зустріч. У той день – я запам’ятав навіть, що це було 16 лютого 1991 року – я зайшов пообідати в їдальню “Біля Фонтану” (вона тоді по-дурному називалася “Червона Шапочка”) і за сусіднім столиком зауважив чоловіка, на вигляд років 30-ти, який невідривно дивився на мене. Це було досить неприємним, але обід я з’їв, а коли вийшов на вулицю, той чоловік наздогнав мене, зупинив зі словами: “Я хочу вам щось сказати”. Мало хто може зачіпати на вулиці, але я чомусь запросив його до офісу “Не журись!”, мовляв, там і поговоримо. Про це “щось” він говорив три години! А потім пішов, і я навіть не запитав, хто він, і ніколи більше не бачився з ним. Але дивна річ – він ніби переповідав мені все те, про що я давно думав, але до кінця ще не усвідомив, а тільки намагався якось викрісталізувати. Ніби я сам собі розказав все це його вустами і порозкладав усе по поличках – за одним заходом.
    • Містер “Х” говорив щось про кохання?
    • Він говорив про те, що між чоловіками й жінками немає розуміння і чому це так. Раніше я не знаходив для себе пояснення, чому після короткочасних спалахів ідеалістичного кохання потім раптом усе щезає і люди не можуть знайти спільної мови. А все дуже просто: кожен з них бачить світ по-своєму, в своєму вимірі. Ці виміри – мимобіжні, ніяких точок зіткнення немає. Це можна звести до простого прикладу. Скажімо, візьмемо цю філіжанку. (Віктор піднімає своє горнятко з кавою, за сусіднім столиком здивовано озираються). Якщо дивитися на неї знизу або зверху, то ми бачимо коло, а якщо збоку (опускає руку, біла керамічна пляма зависає на рівні очей) – то прямокутник. Нехай жінка бачить коло, а він доводить, що коло, яке їй ввижається – це звичайнісінький прямокутник. І він має рацію, і вона, і одночасно обоє помиляються, бо вони не бачать об’єму. Вони не бачать третього виміру існування. Говорять про одне й те саме явище, але в різних розрізах і намагаються “відкрити очі” одне одному. І, певна річ, безрезультатно. Чоловік і жінка не можуть порозумітися через те, що вони є чоловіком і жінкою – двома різними ущербними створіннями.
    • Закохані часто задають одне одному питання: “Про що ти думаєш?” Вони є абсолютно щирими у своєму прагненні побачити світ очима іншого. Навіщо шукати якісь виміри?
    • Для чого люди взагалі закохуються? Щоби відкрити суть життя. Але вони ще не є одним цілим. Закоханість переростає в кохання. Кохання, яке охоплює все – тіло, душу, розум, емоції. Кохання, через яке відкривається сокровенна суть речей і яке призводить до злиття двох розламаних частин одного цілого, спраглих цього злиття. Кохання – це довгий шлях до істини. А це, звичайно, дуже важко. У це треба повірити. І це потребує величезних зусиль, титанічної праці душі.
    • Дуже багато молодих людей вважають, що вони просто нездатні закохуватися. Як ти думаєш: може, невміння любити – вроджене каліцтво?
    • Чим більше людині здається, що вона не вміє любити, тим сильніше вона прагне кохання – пережити той спалах, те осяяння. Я переконаний, що це доступно кожній людині хоча б один раз, хоча б на одну коротку мить. І незалежно від віку… Але вся проблема ось в чому, люди переважно вважають, що кохання і має бути тільки на мить і що втримати цю мить неможливо. Буцімто вступають у силу реалії життя, і, рано чи пізно, настає втрата ілюзій. Закохані звикають одне до одного, втрачають інтерес, не знаходять новизни. І почуття потроху згасають, потім зникають назавжди. А це найбільша, на мою думку, біда і помилка. Власне весь секрет у тому, що закоханість мала б бути постійною. Треба зуміти того метелика з Саченкового вірша зловити, тим більше, що він завжди сам прилітає, сам “сідає на потилицю”. Навіть на чиюсь, абсолютно далеку від усіх емоцій, від романтики потилицю. Обов’язково десь колись сяде цей дивовижний метелик – на мить, на день, на рік. А потім він сам і полетить. Але от щоби його втримати, приручити… Та ні, приручити – не те слово. Треба, щоби він відчув тепло, щоби захотів залишитися з тобою. До речі, я колись прочитав у Стуса, що, побачивши одного разу такого діда, в якого голуби сидять на плечах, розумієш, що жити треба так, щоби голуби сідали тобі на плечі. Зуміти дати голубам чи метеликові почуття довіри і безпеки – отут вже починається дуже складна праця. Тому що закоханість приходить сама і дуже легко, але й тікає дуже легко. Її треба плекати. Це – як поливання деревця, щоб воно виросло.
      А ше – вміння ризикувати. Це рівнозначно стрибку через провалля. Це з кожним буває, і при цьому можна дуже легко розбитися. Ти або стрибаєш в якийсь інший вимір, в якусь іншу ступінь, або розбиваєшся. І дуже боляче. Дуже багато людей розбиваються в своєму житті. Виживають, звичайно, але розбиваються і більше ніколи не хочуть пробувати знову. Їм це болить. Свої розчарування, зневіру вони передають далі й далі – іншим, сіючи навколо себе зерна розпачу і втрачених ілюзій. А вона мусить бути, та ілюзія. Бо без ідеалізації нічого не відбудеться. Кожний знає, що коли закохуєшся, раптом починаєш якось інакше сприймати світ, і почуття стають яскравішими. Жінку, в яку я закоханий, бачу нереальною. Насправді вона може бути зовсім інакшою, та я не бачу – я закоханий. Для мене ця ідеалізація надзвичайно важлива. Бо лише тоді я можу побачити справжню сутність коханої – ідеальну, духовну – якою вона може бути насправді, тобто бачу, перестрибнувши через те провалля. Власне ідеалізуючи одне одного, можна допомогти одне одному разом перейти в інший вимір.
    • А що важливіше: ідеалізуючи когось, переступити через себе чи, не ідеалізуючи, вимагати, щоби хтось зробив це задля тебе?
    • Це дуже тонкі речі. Треба мати інтуїцію. В коханні існує такий закон – ніколи не можна все віддавати і не можна все брати. Тут мусить бути баланс, гармонія. Бо той, хто, наприклад, у сексуальних стосунках тільки віддає і нічого не бере собі, буде вичерпаний. І, раніше чи пізніше, це відіб’ється дуже погано. Ти віддаєш свою енергію і нічого не отримуєш назад. Або ти забираєш, як вампір, чужу енергію і нічого тій людині не залишаєш. Хтось когось пожирає. І нічого у вас не буде. Обов’язково має бути обмін – одночасно забирати енергію і віддавати. Це дуже складна наука… Десь в сорок років то приходить. (Сміється). Але справді це дуже складно знайти поєднання – брати і віддавати одночасно. Адже тільки тоді проходить обмін енергії. Тоді можна, наприклад, кохатися протягом восьми годин і не відчувати ніякої втоми. Відбувається неперервне взаємопоглинання і неперервна взаємовіддача.
    • Отже, треба просто вчитися любити?
    • Навіть немає про що говорити! Будь-якій людині й у будь-якому віці. Що б не було! Це те саме, що віра в Бога. Адже ніколи не пізно відкрити душу Богові і відкрити душу коханню. Це дуже близькі речі. Це пов’язане з любов’ю. А то – основа життя. Тим більше в наш час, коли настає зміна епох. І якщо не втратити у своїй душі цю основу, то страшні часи пройдуть майже безболісно. А якщо ні – людина буде розгублена і все втратить, все під нею захитається.
    • У наш час кохання – це єдине, на чому варто зосередитися?
    • Напевно, так. Мені так здається. І чим далі, тим більше приходжу до цього переконання. Це єдине, за що людина може зачепитися.
    • Але кохання витісняє все решта!
    • Воно не витісняє! Розумієш, в чому справа… Ще розкажу одну історію, яка мала на мене великий вплив. Коли я був в Індії в 1978 році, в одній книгарні натрапив на книжку, яка називалася Тантра “The secret power of sex”. Я почав її гортати, потім вирішив купити. Мене заінтригувала та думка, що через акт кохання людина може досягти всіх тих речей, яких люди намагаються зазнати багатьма іншими способами – молитвами, медитацією чи наркотиками – відчути мить того блаженства. А блаженство – це коли відчуваєш себе розлитим у космосі. Коли все – від найменшої порошинки до метагалактики – є єдиним цілим. Усі релігії зводяться до того, що шукають єдності всього сущого. Власне Тантра вчить, як того досягти через секс, не тільки фізичний. Адже протилежна стать – це не тільки нижня частина тіла, це прихована енергія кохання. Вона нічого не витісняє, вона містить у собі все. Ти розчиняєшся. Щезає Він, Вона в тому акті кохання, щезає Я. Я і Ти – одне ціле. І все стає одним цілим. Це справді політ. У підсвідомість.
      І для цього необхідна пара. Того не можна пізнати, якщо міняти партнера. Там наводився навіть такий приклад. Ще в колоніальні часи, коли англійські солдати запрудили Індію і десь там на базарах вихвалялися, скільки жінок вони мали, то навіть індійські повії з них сміялися, казали, що то горобчики, які дзьобають по зернятку і зовсім нічого не знають про кохання. Тому що міняючи постійно партнера, таємницю кохання пізнати неможливо. Люди лише тиняються сліпими вуличками незаспокоєного голоду почуттів. Пізнати суть кохання по-справжньому можна лише вглиблюючись одне в одного, з одним партнером, душу свою не розриваючи на кілька частин. Треба все, все віддати, всім пожертвувати, і цим самим все здобути.
    • А якщо мені хтось скаже, що я, мовляв, не можу бути з тобою, бо існує щось, що важливіше від кохання?
    • Не вір. Я абсолютно переконаний у тому, що все це єдине і тільки допомогти це може. Треба абсолютно повністю себе віддати й абсолютно повністю тебе забрати – твою половинку. Тобто треба вміти розкритися повністю, зняти так звану сьому печать. То дуже важко. Людині взагалі дуже важко відкрити ту приховану кімнату, яка є в кожному серці. А тоді треба все розкрити, залишитися голим – тілом, душею, всім.
    • Невже це так страшно?
    • Страшно наважитися на це, але без цього не відбудеться того злиття двох половинок в одне ціле і ніколи тоді не побачити третього виміру.
    • Але, блукаючи лабіринтами у пошуках нових вимірів, можна потрапити в пастку. Наприклад, ти знаєш, що таке ревність?
    • О, так. То страшна річ. Це найгірше, що може статися із закоханими. Заздрість – деструктивне почуття. Першопричина її – любов того, хто заздрить, до себе, не до партнера, тільки до себе. Чому людина заздрить? Тому що вона вважає, що її партнер – це її річ. І коли ця “річ” робить щось таке, що заздріснику не подобається, це доводить його до шалу. Комусь може видатися дивним, але я думаю, що коли ти справді кохаєш людину, навіть якщо вона в когось іншого закохується, ти маєш покохати і ту людину, в яку вона закохалася. Раз ти не себе кохаєш, а свого партнера, ти маєш все любити, що він любить і що він робить. Без будь-яких застережень. Я хочу, щоби жінка, котру я кохаю, знала, що я відпущу її, коли вона полюбить іншого. Якщо я знаю і вірю в те, що вона любить мене, і якщо вона мене справді любить, то вона повернеться до мене. Це ж так просто. Якщо не повернулась, значить не любила.
    • І ти не будеш докоряти, глузувати, принижувати?
    • Ні. Все ж будується на довірі, на вірі. Що з того, що я схоплю її за руки, посаджу на ланцюг? Тоді я втрачу її душу, а значить втрачу все. Тоді я – злидар.
    • Проголошення довіри до коханої людини – найкраща стратегія для ревнивих?
    • Я би сказав, що довіра – це найрозумніша інвестиція. У майбутнє. Гарантія, що це майбутнє буде. Проголосивши і повіривши в це, досягаєш того щабеля спокою, на рівні якого заздрощів вже немає.
    • А жінка, повіривши в любов – свою і твою – вже і не потребує, щоб її відпускали?
    • Так. Мало би бути саме так.
    • Вікторе, мабуть, багато жінок закохувалось у тебе. Чи дратувало тебе те, що ти робився об’єктом чиїхось сексуальних зазіхань?
    • Я ніколи цього так не сприймав. Будь-які позитивні емоції між людьми – це добре. А от настирливість дратує мене страшенно.
    • Як ти оцінюєш такий різновид нещасливого кохання, як обожнювання “зірок”?
    • Ставлюся до цього спокійно. Але інколи це обожнювання набуває патологічної форми, і тоді воно стає небезпечним для “зірки”. Особливо з боку підлітків, які самі собі створюють певний екранний чи сценічний образ кумира, і коли той справжній “кумир” не відповідає вимріяному, як, наприклад, у випадку з Ленноном, то це на повному серйозі сприймається як зрада і викликає агресію.
    • А взагалі не треба боятися безнадійного кохання. Якщо ти закоханий, то все одно повинен бути вдячний тій людині, в яку закохався, не вимагаючи взаємності.
    • Нещасливе кохання – це просто щастя. А взаємне кохання – блаженство.

       

      Розмову провела Уляна Боянівська.